Дистанційне навчання
04.04.2022, 10:45 AM | |
Сільське господарство. Життя селянина. Упродовж ХІV—ХV ст. у господарському житті населення українських земель продовжувало залишатися домінуючим сільське господарство, яке мало переважно натуральний характер. Традиційними його видами були: землеробство, тваринництво і підсобні промисли — рибальство й бортництво. Проте в цей час відбулося його помітне піднесення: запроваджується нова техніка, зокрема колісний плуг, соха з лемешем та сошником. Завдяки цьому розорюються нові землі. Невтомною працею селяни підвищували врожайність землі. Сіяти продовжували ячмінь, жито, пшеницю. Значного поширення набуло городництво й садівництво. Бортництво заступило присадибне бджільництво. Продовжували розвиватися промисли, передусім ті, що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів: млиновий (виготовлення різних сортів борошна, круп), винокурний (виготовлення горілки) та пов’язаний із ним корчмарський. Важливим промислом було рибальство. Воно процвітало не тільки на великих річках. Феодали й навіть селяни споруджували стави на річках, струмках і заболочених місцевостях. Солеварінням займалися в Карпатах і на солоних озерах Північного Причорномор’я. У період феодалізму полювання було привілеєм феодалів. Проте на Подніпров’ї ним займалися місцеві селяни та міщани, що приносило їм чималий доход. Зміни відбулися і в правовому становищі селян. У цілому воно залежало від правового устрою сіл: руського (українського), волоського чи німецького. Переважна більшість сільського населення проживала в селах руського (українського) права. У ХІV ст. більшість селян на українських землях були вільними й лише сплачували данину за користування землею, яка розподілялася ланами (волоками) по 16,8—21,4 га між селянськими дворищами. Дворище складалося з 5—10 хат (димів), у яких жила велика селянська родина. Податок — подимне — платили з кожного диму. Кілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яку очолював отаман. Кілька сіл об’єднувалися у волость — копу, яку очолював старець. На зборах копи розглядалися всі важливі справи. Також діяв копний суд. Крім того, за правовим становищем селяни поділялися на дві основні групи: «похожих» (вільних), які мали право відходити від феодала, та «непохожих» («отчичів»), позбавлених такого права. Протягом ХІV — першої половини ХVІ ст. відбувався процес перетворення «рабів», «челяді», «холопів» (тобто рабів) на залежних селян. (Третій Литовський статут у 1588 р. перевів їх у стан отчичів.) Також селяни поділялися на різні категорії за майновим станом. До найзаможніших належали служилі селяни — слуги, які перебували на службах, за що отримували 1—2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей. Вільними залишалися й данники, які сплачували данину державі натурою або грішми. Тяглові селяни за користування землею відпрацьовували повинність (оранка поля, засівання зерна, збирання врожаю та інші роботи) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави, а згодом і феодалів. Серед селян було чимало збіднілих: сусідки й підсусідки, котрі селилися при дворах заможних селян, коморники, які не мали свого житла й наймали комори, городники (загородники), що володіли тільки городами, та халупники, які мали тільки хати. Селяни сплачували чимало податків і виконували різні повинності. Основним державним грошовим податком у Великому князівстві Литовському був податок на військові потреби. Селяни також відбували й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости та греблі, прокладали й обслуговували шляхи тощо. Церкві виплачували десятину. Селяни феодальних маєтків сплачували оброк продуктами чи грошима і відробляли панщину. У ХV ст. панщина складала 14 днів на рік із лану (волоку). У 1520 р. в Польщі встановлюється одноденна панщина на тиждень, а в 1557 р. така ж установлюється в Литві. У Закарпатті на цей час панщина складала вже два дні на тиждень. На Північній Буковині існувало близько 20 повинностей і податків. Дещо відмінним було становище мешканців сіл, де діяли німецьке або волоське право. Кількість сіл, що користувалися німецьким правом, у ХІV ст. швидко зростала за рахунок німецьких і польських переселенців. Ці переселенці (осадники) сплачували пану певну суму й здобували право утворити село й посаду війта, яка ставала спадковою й надавала йому ряд привілеїв: зосередження у своїх руках адміністративної і судової влади, володіння вдвічі більшою ділянкою землі тощо. Ці селяни сплачували лише оброк і не відробляли панщини. Села з німецьким правом не знали общинної організації. Від кінця ХІV ст. на Галичині, а згодом і в інших районах набули поширення села з волоським правом. Мешканці цих сіл, об’єднані в громади, не відробляли панщину, займалися переважно вирощуванням худоби. Оброк і податок вони сплачували худобою, а судилися за стародавніми звичаями і правом. Упродовж ХІV—ХV ст. відбулося помітне зростання великого феодального землеволодіння. Уже наприкінці ХІV ст. на українських землях нараховувалося кілька десятків латифундій — великих приватновласницьких земельних володінь із натуральним характером господарювання, у яких застосовувалася праця залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель. Переважна більшість земель була сконцентрована у володінні великих магнатів: Острозьких, Чарторийських, Радзивіллів (Волинь), Ружинських, Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля), Замойських, Потоцьких, Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їхній наступ на території і права селянських общин, що виявлялося в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо. Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни й у формах організації праці. У ХІV—ХV ст. у зв’язку зі зростанням попиту на продукти харчування (особливо на зерно і м’ясо) у Західній Європі відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки. Ремесла й торгівля. У період ХІV—ХV ст. відродилися та продовжували розвиватися ремесла й торгівля, які зазнали значного нищення від монголо-татарської навали. Зростала кількість ремісничих спеціальностей, вироблялися нові товари. На кінець ХV ст. нараховувалося вже понад 200 ремісничих спеціальностей (за часів Київської Русі — 70). Для регулювання виробництва й захисту власних інтересів міські ремісники певних спеціальностей об’єднувалися в особливі організації — цехи, діяльність яких визначалася цеховими статутами. Цех володів судовою владою над своїми членами, обкладав їх податками, а в разі потреби створював власне ополчення для «оборони міста». Цехи очолювалися виборними посадовими особами — цехмістрами. Ремісники були зобов’язані випускати якісну продукцію та збувати її за однаковою ціною. Конкуренція між членами цеху не допускалася. Тих ремісників, які не входили до складу цеху, називали партачами. Цехи намагалися витіснити партачів за межі міст. Перші цехи на українських землях виникли наприкінці ХІV ст. на Галичині й Закарпатті, а з кінця ХV ст. цеховий устрій поширився на ремісників міст Волині, Київщини і Західного Поділля. Початковий етап запровадження цехової організації ремесла на українських землях мав неоднозначний характер. Цех міг об’єднувати не лише ремісників однієї спеціальності, а й осіб однієї мови, віри. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики. Унаслідок цього православні українці позбавлялися права ставати членами цехів. поняття та дати Фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча й зберігали чимало рис натурального господарства. Кріпацтво — це система правових норм, які встановлювали залежність селянина від феодала й право останнього володіти селянином-кріпаком як власністю. 1324 р.— надання маґдебурзького права Володимиру-Волинському. 1356 р.— надання маґдебурзького права Львову. 1374 р.— надання маґдебурзького права Кам’янцю-Подільському. 1490—1492 рр.— селянське повстання в Прикарпатті під проводом Мухи й Андрія Борулі. 1499 р.— надання маґдебурзького права Києву. 1520, 1557 рр.— законодавче встановлення одноденної панщини в Польщі та Литві. 1529, 1566, 1588 рр.— Литовські статути: «Старий» (1529), «Волинський» (1566), «Новий» (1588). Домашнє завдання Опрацювати §21 Поняття та дати записати в зошит | |
| |
Переглядів: 108 | Завантажень: 0 | |
Всього коментарів: 0 | |